«Важкою долею обпалені»
Війна на зустріч молодому дню
Із гуркотом, із брязкотом котилась,
Лавиною металу і вогню
На нашу землю й долю навалилась...
МИКОЛА БАЖАН
Не дивлячись на те, що багатьом визнаним і компетентним військовим історикам вдалося майже в найдрібніших подробицях відтворити хід подій тих далеких років і знайти відповідь на безліч питань, нам, напевно, ще на тривалий час залишиться незрозумілим одне - чому за права, благополуччя і прогрес одних людей, об’єднаних якоюсь загальною ідеєю, обов’язково повинні розплачуватися своїм життям, здоров’ям і перспективами інші.
22-е червня 1941-го року, 4:00 ранку, мить ..., і шквал крові, болю і смерті. Він тривав кілька довгих років, найдовших років в житті тих, кому вдалося пережити весь цей жах на нашій землі. А багатьом не судилось пережити цю мить, адже це лише мить у тисячолітній історії всього нашого людства. Невже ми забули про це?
Кожен раз у цей день ми згадуємо. Згадуємо про тих, хто так і не повернувся з війни. Про тих, хто кров’ю і потом відстоював нашу перемогу. Про тих, хто першим прийняв на себе цей страшний удар і про тих, чиї життя були покалічені і зруйновані іншими людьми. Вони були схожими на нас. З тими ж бажаннями, з тією ж жагою до життя. У них були сім’ї, і, напевно, вони теж хотіли жити в мирі та злагоді ...
Пам’ять - вона частенько зраджує нам. А потім знову 22-е червня 1941-го року, 4:00 ранку, мить ... і ...
Найжорстокіша та найкривавіша війна в історії людства, що забрала десятки мільйонів життів, тривала 1418 днів. Щодня гинуло близько 14104 людей. Кожну годину — 588, кожну хвилину — 10 людей. Жахлива арифметика...
Ніхто не забутий! Ніщо не забуто! Так ми говоримо своїм дітям. Ми стали передавати це з покоління в покоління. Ми закріпили цю пам’ятну дату в наших серцях. Вона є в наших національних календарях.
Указом Президента України від 17-го листопада 2000-го року № 1245/2000 22 червня має назву «День скорботи и вшанування пам’яті жертв війни в Україні»; Білорусія 22-е червня відзначає як «День всенародної пам’яті жертв Великої Вітчизняної війни». Ми пам’ятаємо. Ми сумуємо. Але чи є надія уникнути повторення подібного віроломства і насильства по відношенню до нас і наших дітей?
Вона є. Залишивши образи, ми навчилися прощати. Ми вміли це завжди. Прощати і не ображатися на людство за те, що воно допустило подібний хід розвитку подій. Ми навчилися любити. Любити тих, хто дорогий нам, хто поруч з нами. Тому ми виграли тоді. Тому перемагаємо зараз. І не дай нам Бог забути про це!
Всі, хто став для нас прикладом беззавітної любові до Вітчизни і свого народу, незламної волі і героїзму, живуть у вдячній пам'яті народів. Це пам'ять про подвиги, здійснені на полях боїв з агресором, пам'ять про тих, хто вершив історію, прийняв смерть заради Перемоги, заради Батьківщини, заради майбутнього. Повага й шана до них передаються з покоління в покоління.
День початку війни став в Україні днем глибокої скорботи.
Цей день нагадує нам про всіх загиблих, закатованих у фашистській неволі, які померли в тилу від голоду та поневірянь.
Ніхто не забутий, ніщо не забуто!
Ми сумуємо за всіма, хто ціною свого життя виконав святий обов’язок — захист Батьківщини.
На нас, на наших дітях лежить величезна відповідальність - пам'ятати про них. Це наш святий обов'язок в ім'я великого подвигу живих, в пам'ять про тих, хто не повернувся.
Схиляємо голову перед тими, хто дивився смерті в обличчя.
ЗІ ЩОДЕННИКІВ ОЧЕВИДЦІВ
«...В кімнаті холодно, руки мерзнуть... топимо, коли є що варити. Дров немає. Хліб викупляємо (1 кг) і відразу з'їдаємо, бо їсти більше нічого...»
Лист татові на фронт. Люда Міляєва, 13 років.
Січень, 1942 р. (Люда померла взимку 1942 р.)
«...Я тепер прекрасно розумію, що таке голод... Правда, мене трохи нудить, коли я їм м'ясо кішки... Я ніколи не була злою... Хто в цьому винен? Тепер я ненавиджу цю сволоту, фашистів, за те, що вони спаскудили наше життя, зруйнували місто... О! Якби я могла, то придумала б Гітлеру жахливу смерть. Він винуватець війни...»
З щоденника ленінградської школярки Валі,
учениці 8-го класу. Жовтень-листопад, 1941 р.
«...Тільки відморозив собі ноги в чергах. Більше нічого не добився... Хочеться спати, спати, їсти, їсти, їсти... Спати, їсти, спати, їсти... Місяць тому я хотів, вірніше, мріяв про хліб з маслом та ковбасою, а тепер ось вже про один хліб... ...Засинаючи, кожен день бачу уві сні хліб, масло, пироги, картоплю... Став я в'ялий, слабий, пишу, а рука тремтить, йду, а в колінах така слабість, здається — крок ступиш, а більше не зможеш і впадеш. ...Ледве не останній запис в щоденнику. Боюсь, що... і щоденник цей не доведеться мені закінчити, щоб на останній сторінці написати слово «кінець». Вже хто-небудь інший допише його словами «смерть». А я хочу... жити, вірити, відчувати!..»
З щоденника Юри Рябікіна, 15 років.
22 червня 1941 — 6 січня 1942 pp.
(Юра помер, зробивши останній запис на останній сторінці).
За матеріалами періодичних видань та Інтернет – ресурсів.
Відділ гуманітарної освіти та виховання