Інтерв'ю з Андрієм Підлужним
Сьогодні багато людей залишили свої домівки й пішли боронити Україну від ворога. Люди різних професій, різних філософських поглядів, різних вікових категорій поповнили ряди добровольців, які відчайдушно захищають нашу Батьківщину.
У цей день ми мали нагоду поспілкуватися з викладачем соціально-гуманітарного факультету Західноукраїнського національного університету, Заслуженим артистом України Андрієм Підлужним, який поповнив ряди 44-тої окремої артилерійської бригади імені Гетьмана Данила Апостола.
-Андрію Борисовичу, розкажіть, чому вирішили піти до лав Збройних сил України, адже ви творча людина.
-Відкрию вам “секрет” — йде війна! (посміхається)
Якщо серйозно, то у мене в дитинстві була мрія – стати військовим. Я читав багато літератури, яка стосувалася військової сфери. Колись була така “Книга майбутніх командирів”, вона захопила мене. Ну, звісно, для мене, як і для кожного чоловіка — честь захищати свою Батьківщину. У 1997 році я разом із гуртом “Тартак” та Олександром Положинським записали пісню, про яку нікому не розповідали. У відеокліпі одну із ролей — воїна УПА, зіграв тернополянин Віктор Гурняк, а потім, за жахливою іронією долі, він загинув захищаючи Україну в 2016 році. Приїхавши до батьків у Тернопіль , я біля катедри побачив величезне скупчення людей — вони прощалися із Віктором. Коли його несли вулицями міста, то усі люди зупинялись та аплодували Герою. Це на мене дуже вплинуло. Коли 24 лютого почалася війна, то у мене не було жодних сумнівів. Я ходив на різні вишколи, патрулювання, але розумів, що це все — не те. Тоді я прийняв рішення.
-Чому саме артилерійська бригада? Ви ж розумієте, що зараз іде повномасштабна війна і це не тільки оборона міста.
-Почнімо з того, що наважитися мені було дуже легко. Думаю, багато хто чув нашу пісню “Падаючи на сніг”, до якої ми залучили багато військових, зокрема хлопців та дівчат з 44-тої окремої артилерійської бригади. У нас була велика кількість різноманітних тренувань, і я мав можливість побачити різні види озброєння та ознайомитися із технологіями. Я вважаю, що краще бути у бойовій бригаді, а ніж “на задвірках”, хоч, переконаний, що будь-яка допомога — важлива. Обравши 44-ту бригаду абсолютно не шкодую.
-Як поставилися до вашого рішення рідні, близькі, друзі?
-Коли заходжу у магазин, який відвідував раніше цивільним, то жіночки, які мене знають, починають плакати. Буває, коли мені терміново треба кудись дістатися, то мене можуть швидко підвезти.
Є, звісно, частина людей, які не розуміють, що йде війна й потрібно об’єднуватися й допомагати один одному, але це не у військових структурах.
Мама відреагувала дуже достойно і з розумінням, зважаючи на ті жахливі речі, які відбуваються в країні. Вона справжній боєць: у мене давно хворіє тато, а мама завжди поруч з ним. Каже: “Це мій чоловік, а мій святий обов’язок бути поряд із ним”. Тому у мене повна підтримка від батьків.
-Сьогодні 14 березня — День українського добровольця. Ви з перших днів війни у 44-ій окремій артилерійській бригаді. Що ви можете побажати усім людям, які стоять пліч-о-пліч з вами у строю?
-У першу чергу — віри. Відомий полководець Ганнібал зміг перемогти тисячне військо Римської імперії, маючи зовсім невелику кількість бійців. Віра, Любов і Надія — це врятує нашу країну. Ми ніколи не були загарбниками й захищаємо свою землю, тому у нас такий патріотичний дух. За нашими плечима не якась смішна, крива конструкція у вигляді Кремля, а — наші діти, батьки, дружини, кохані. Тепер у мене немає співчуття до росіян, яких я можу називати лише андрофагами, людожерами, племенем істот. На відміну від наших “провідних” артистів, мені нема за ким шкодувати і кого закликати зупинити війну. Вважаю, що найкращий спосіб зупинити війну - це перемогти ворога. Якщо ми цього не зробимо, тоді все це буде повторюватися постійно. Я думаю, що знищення агресора - це подарунок не лише українцям, які споконвіку потерпали від цієї гидоти, але й це буде подарунком для усього світу.